Збитки від рибоїдних хижаків: системний виклик для розвитку аквакультури в Україні та Європі
Проблема збитків, завданих рибоїдними хижаками, насамперед великим бакланом (Phalacrocorax carbo), упродовж останніх десятиліть перетворилася на один із ключових факторів ризику для розвитку аквакультури в Європі. Зростання чисельності популяцій цього виду, який у багатьох країнах перебуває під охороною, посилило навантаження на природні та штучно сформовані рибні ресурси. Наслідком цього стало збільшення прямих і непрямих економічних втрат у рибницькому секторі. У багатьох випадках ідеться не лише про втрати окремих господарств, а й про системний вплив на функціонування галузі. Аналіз ситуації в країнах Європейського Союзу та Україні свідчить, що проблема має спільні закономірності, хоча масштаби наслідків і механізми реагування істотно різняться.
Для більшості країн характерна тенденція, за якої зростання чисельності бакланів супроводжується збільшенням втрат біомаси риби, зниженням виробничої ефективності та підвищенням витрат на захисні заходи. Водночас ступінь вразливості господарств визначається не лише щільністю популяцій хижаків, а й наявністю компенсаційних механізмів, правових інструментів захисту та рівнем інвестицій у превентивні заходи. Аналіз досвіду окремих країн демонструє різні моделі реагування на спільну проблему.
Досвід Хорватії свідчить, що поєднання державної підтримки та правового регулювання може частково знизити негативний вплив хижаків на виробництво. Тривалий час рибницькі господарства цієї країни зазнавали значних збитків, пов’язаних із високою щільністю охоронюваних рибоїдних птахів. Важливий крок до підвищення економічної стійкості було зроблено у 2007 році, коли Хорватія запровадила бюджетну підтримку для збереження екосистем ставків і компенсації збитків, завданих хижаками. Цей механізм було додатково формалізовано 2021 року шляхом запровадження державної допомоги на відшкодування шкоди та втрати доходу, спричинених птахами й іншими тваринами, що перебувають під охороною, на коропових ставках.
Компенсація надається лише у випадках збитків, завданих видами, що перебувають під охороною, зокрема бакланом. Рівень підтримки визначається площею виробництва та досягнутою врожайністю з гектара. Для отримання підтримки необхідний мінімальний обсяг виробництва – 500 кг/га для всіх видів риб і категорій розведення. Для стимулювання підвищення врожайності максимальна виплата у розмірі 5 772,55 євро/га надається за обсяг виробництва 1000 кг/га і більше, тоді як врожайність від 500 до 1000 кг/га компенсується пропорційно за визначеною формулою. Такий підхід став важливим елементом збереження економічної стабільності господарств. Він також засвідчив, що проблема хижацтва може розглядатися не лише як екологічна, а й як питання економічної політики.
На відміну від хорватського підходу, ситуація в Румунії характеризується значно вищим рівнем ризиків та обмеженими можливостями оперативного реагування. Значна чисельність бакланів та інших рибоїдних хижаків (видри, чаплі, крижні) формує постійний тиск на ставкову аквакультуру. Це призводить до багатомільйонних втрат, які мають системний характер. Високі втрати риби на гектар свідчать про те, що проблема виходить за межі окремих підприємств і впливає на галузеву стабільність загалом. Водночас відсутність ефективних механізмів регулювання чисельності птахів обмежує використання засобів захисту.
Особливістю румунської моделі є часткові компенсації лише для господарств, розташованих у межах мережі Natura 2000 («Оселищна директива» ЄС – Директива Ради 92/43/ЄЕС від 21.05.1992 про охорону природних оселищ та дикої фауни і флори). Проте рівень цієї підтримки не відповідає реальним масштабам збитків. Крім того, територіальні обмеження такого механізму залишають значну частину виробників без підтримки. У результаті підприємства змушені самостійно нести втрати, що знижує рентабельність виробництва та стримує інвестиції в модернізацію і розвиток господарств. Таким чином, компенсаційна система не виконує повною мірою стабілізаційної функції.
Іншу модель реагування демонструє Франція. У цій країні проблема хижацтва розглядається ширше – не лише в межах комерційної аквакультури, а й у контексті управління рибними ресурсами для рекреаційного рибальства. Такий підхід враховує комплексний характер наслідків. Значна чисельність бакланів створює ризики для ставкових господарств, морських ферм і водойм, які використовуються рибальськими організаціями. Збитки включають не лише пряму загибель риби, а й зниження її виживаності, втрати біомаси, зростання витрат на захист і падіння прибутковості. Особливу увагу привертає той факт, що в окремих випадках постійний тиск хижаків призводив до припинення діяльності господарств. Це засвідчує соціально-економічний характер проблеми. Йдеться не лише про виробничі ризики, а й про вплив на зайнятість, інвестиційний клімат і розвиток сільських територій.
Важливою особливістю французького підходу є застосування передбачених законодавством ЄС механізмів дерогації, на актуальності яких наголошують урядовці. Регульоване відлякування та контроль чисельності бакланів, зокрема шляхом полювання, використовуються як інструменти запобігання значній шкоді. Хоча ці заходи не усувають проблему повністю, вони створюють додаткові можливості для зниження ризиків. Такий підхід демонструє спробу поєднати природоохоронні зобов’язання з економічними інтересами виробників. Фактично йдеться про дотримання принципу трьох складових сталого розвитку: екологічної (збереження оселищ і дикої орнітофауни), економічної (зменшення збитків рибницьких господарств) та соціальної (уповільнення депопуляції сільської місцевості й забезпечення населення засобами до існування). Водночас структура ставкового рибництва, функціонування риборозплідників і ступінь об’єднання рибоводів у визнані організації виробників у Румунії та Франції історично суттєво відрізняються, тому пряме порівняння не завжди є коректним.
Порівняльний аналіз виявляє три моделі реагування на хижацтво в ЄС: від румунського підходу з обмеженими компенсаціями та низькою консолідацією галузі до комплексних стратегій Франції й Хорватії, які за співставних масштабів втрат базуються на активній ролі організацій виробників і застосуванні механізмів дерогації. Хорватська модель додатково вирізняється наявністю чіткої системи прямої державної допомоги.
На цьому тлі ситуація в Україні має як спільні риси з європейським досвідом, так і власні особливості. Основними наслідками хижацтва є прямі втрати риби, пошкодження товарної продукції, зниження виробництва та суттєві економічні збитки. Крім того, як зазначали ще у 2007 році європейські парламентарі й наголошують сьогодні, існує значний негативний вплив колоній бакланів на довкілля, рослинний світ, якість води та поширення захворювань, зокрема паразитарних. Водночас українська ситуація характеризується більшою нестабільністю та менш розвиненими механізмами реагування. Особливо вираженою є регіональна неоднорідність наслідків – південь і північ суттєво відрізняються, що є закономірним. Рівень втрат істотно різниться залежно від типу господарства, водойми та обсягів фінансування захисних заходів.
На відміну від Хорватії, в Україні відсутній офіційно закріплений механізм компенсації збитків, завданих охоронюваними рибоїдними птахами. Це означає, що виробники самостійно несуть ризики. Відсутність відшкодування знижує економічну стійкість господарств, особливо в південних регіонах із високим тиском бакланів.
Порівняно з Румунією, де середні втрати оцінюються приблизно у 312 євро на гектар, окремі господарства України демонструють ще вищий рівень локалізованих збитків. Випадки знищення до 50% риби в окремих регіонах свідчать про критичний рівень тиску. Однак, на відміну від Румунії, навіть обмежених компенсацій в Україні немає, як і окремого законодавчого акта чи механізмів дерогації. Це посилює вразливість виробників і робить їх менш конкурентоспроможними.
Ситуація у Франції, де середні втрати становлять 350–400 євро на гектар, за масштабами близька до українських показників у найбільш уражених господарствах. Однак існує принципова відмінність у підходах до управління. Франція, як і Хорватія, використовує механізми дерогації та регульованого контролю чисельності. В Україні така система залишається недостатньо врегульованою, тому виробники змушені покладатися переважно на власні ресурси.
Однією з характерних рис української ситуації є високий контраст між господарствами залежно від рівня фінансування превентивних заходів. Там, де витрати на захист мінімальні або відсутні, спостерігається критичне падіння виробництва та зростання прямих збитків. Натомість господарства, які інвестують у профілактику, демонструють часткове стримування втрат.
Разом із тим українська ситуація має і специфічні особливості. В окремих випадках значні фінансові втрати фіксуються навіть за відносно невеликого відсотка знищення риби. Це пов’язано з високою вартістю окремих об’єктів аквакультури. Наприклад, ринкова вартість товстолоба чи коропа суттєво відрізняється від вартості стерляді, райдужної форелі або судака. Це свідчить, що економічний ефект хижацтва не завжди прямо пропорційний фізичним втратам. Крім того, частина господарств не має ресурсів навіть для базових заходів захисту. При цьому окремі показники втрат перевищують середньоєвропейські, що свідчить про необхідність розглядати проблему як системний виклик для рибництва, рибальства та охорони довкілля, зокрема біорізноманіття.
З огляду на це фахівці Методично-технологічного центру з аквакультури Держрибагентства, за прикладом колег із ЄС, провели онлайн-опитування за анкетою, яку застосовували дослідники згаданих країн.
Загалом можна констатувати, що Україна стикається з тими самими проблемами, що й країни ЄС, але в умовах слабших компенсаційних і регуляторних механізмів. У Європейському Союзі застосовуються моделі компенсацій, дерогацій і комбінованого управління ризиками. В Україні питання впливу бакланів на рибальство, рибництво, збереження прибережних оселищ, санітарний та епізоотичний стан фактично залишається невирішеним. Це посилює навантаження на виробників і знижує адаптивний потенціал галузі.
Аналіз свідчить, що найбільш результативними є комплексні підходи. Вони поєднують фінансову підтримку, правове регулювання та адаптивні заходи захисту. Саме такі механізми дають змогу не лише компенсувати втрати, а й знижувати ризики в довгостроковій перспективі. Досвід Хорватії, Румунії та Франції підтверджує важливість системного управління. Українські дані також свідчать про потребу в такому підході.
Можна впевнено стверджувати, що поширення бакланів територією України триватиме у зв’язку із суттєвими кліматичними змінами. Не виключено, що групи птахів, які не відлітатимуть у вирій, невдовзі з’являться і на Київщині. Отже, реагувати на проблему необхідно вже зараз.
Таким чином, порівняльний аналіз свідчить, що проблема збитків від великого баклана є спільним викликом для всієї Європи, зокрема і України. Однак рівень вразливості українських господарств у багатьох випадках є вищим. За таких умов пріоритетним напрямом державної політики має стати перехід від локального реагування до системного управління ризиками. Саме це може стати основою довгострокової стійкості аквакультури.
Детальніше у матеріалі Методично-технологічного центру з аквакультури за посиланням.
